Розповідають, що одного разу після скасування сухого закону Ernest Gallo відвідав покупця у Нью-Йорку і запропонував йому два зразки одного й того ж вина. Після дегустації першого покупець спитав, скільки коштує вино. Gallo відповів йому: “П’ять центів за пляшку”. Він спробував другий зразок, поцікавився ціною і почув: десять центів за пляшку. “Я візьму те, що за 10 центів”, – сказав покупець.

 

Ernest Gallo з часом створив “E&J Gallo” - найбільшу у світі компанію з виробництва вина, яка нині продає на два мільярди доларів щороку. А його досвід із покупцем у Нью-Йорку є актуальним і для сучасних винних аукціонів. Високі ціни можуть стимулювати попит замість того, щоб припинити продаж. Люди, які хочуть вірити, що п’ють найкращі світові вина, зазвичай надають перевагу дорогим напоям. Для тих, хто мають грошей більше, ніж знають, що з ними робити, дорогі вина є дуже ефективним способом їх позбавитись.

 

Коли Південно-Східна Азія все ще процвітала, там розпочалася “манія” на кращі червоні французькі вина. І оскільки більшість покупців були новачками у цій царині (а також і грошей), вони зосередились на декількох видатних іменах. Найбільш привабливими для азіатського смаку виявились вина саме з регіону Médoc, що у Бордо: Margaux, Latour, Haut-Brion, Lafite і Mouton-Rothschild.

 

Традиційні покупці вина були шоковані такою раптовою “манією”, через яку ціни одразу сягнули карколомних висот. Про споживацькі звички нових “знавців вина” з Тайваню, Таїланду, Гонконгу та Шанхаю розповідали дивовижні історії. Ходили чутки, що деякі китайські бізнесмени полюбляли змішувати Château Pétrus із спрайтом або кока-колою для кращого смаку!

 

Але факт лишається фактом - дехто з цих східних покупців скуштували набагато більше вин, ніж будь-який західний експерт. Сьогодні вони ще є завзятими покупцями й добрими знавцями відомих імен на глобальному ринку вина. Найвідоміші компанії-продавці зараз готові з радістю проковтнути свої колишні побоювання разом із своїм вином, тому що саме азіатські покупці значною мірою спричинили зростання цін. Навіть після азіатської кризи наприкінці 1990-х років ціни на топ-вина досить швидко повернулись до свого передкризового рівня. Оцініть лише такий випадок: нещодавно пляшку Château d’Yquem 1849 року продали покупцю в Сінгапурі за $ 9,600.

 

У винному бізнесі зовсім не легко забезпечити собі безтурботне життя. Через надто велику кількість виробників та фрагментарні ринки майже неможливо зайняти домінуючу міжнародну позицію. Ще гірше те, що вино - це продукт сільського господарства, і його якість залежить від погоди і циклів спаду та піднесення. Якщо спитати, що є складниками успішного бізнесу, спеціалісти зі ступенем МВА скажуть: бізнес повинен мати високі бар’єри для вступу, мало явних еквівалентів продукту, не залежати значно від індивідуальних постачальників або покупців, а також не повинен бути надто конкурентним.

 

Вино не відповідає жодному з цих критеріїв. То яким чином щороку продаються все більше й більше вин за “космічними” цінами? Один спосіб полягає у створенні штучного дефіциту за допомогою виготовлення особливих вин в абсурдно малій кількості. Треба виробити крихітну партію вина (ще краще - найняти якогось винороба високого профілю) і потім запросити на дегустацію декількох дуже впливових винних критиків. Без сумніву, якийсь винний гуру щедро й екстравагантно розхвалить вино й винороба, що  підвищить його популярність та попит на наступні знахідки.

 

Зазвичай цього достатньо, щоб створити шалений попит на дизайнерське вино. Наприклад, як Screaming Eagle з долини Napa - щороку лише близько 5 тисяч пляшок даного вина виходять у світ. Здогадайтесь, за якою ціною його продавали на останньому благодійному аукціоні! **

 

Існує також інший фактор – фактор Роберта Паркера. Видатний американський винний критик Роберт Паркер винайшов спосіб оцінювання рідкісних вин за номерами (у межах 100) замість традиційних описів за смаком. І хоча цей метод здається божевільним, він працює. Містер Паркер має значний вплив на ціни. Особливо на ті вина, які щойно виробили і споживати їх будуть лише через декілька років – так звані вина “en primeur”. Хороша оцінка за методом Паркера означає цифру більше 90. Деякі винні магазини в Америці навіть розміщують на своїх полицях поряд з пляшками рейтинги Паркера. Відомий британський винний критик Jancis Robinson колись сказала, що вона була б дуже розчарованою, якби споживачі вина перетворились на “зомбі, які купують те, що їм кажуть інші”. Уявляєте, якої вона думки щодо дегустації за номерами?

 

Проте, є й позитивний аспект, чому люди хочуть рекомендацій щодо покупки вина. Як я вже писав раніше, відрізнити прекрасне вино від хорошого досить складно, особливо для більшості споживачів з недосвідченим смаком. Багато спеціалістів, які займаються вином, абсолютно згодні: якщо різниця не так відчутна для середнього смаку, потрібна якась класифікація. Отож, ціна створює таку класифікацію. Рейтинги Паркера визначають одну цінову градацію, дефіцити (реальні або штучні) – іншу.

 

Коли керівники у винному бізнесі хочуть себе підбадьорити, вони кажуть, що виробляють не сільськогосподарський товар або традиційний напій, а надзвичайно популярну брендовану продукцію. Безглуздо? Ні. Пляшка Lafite або шампанського Krug має набагато більше додаткової вартості, ніж горстка спаржі чи бокал frapucсino (хоча ці дві страви в деяких ресторанах іноді можуть коштувати дорожче, ніж бокал доброго вина).    

 

Ось для вашого задоволення чи, може, дратування десятка найдорожчих у світі вин (місце у списку відповідає ціннику): Château d’Yquem 1811 - $26 500 ;  Moët & Chandon, Esprit de Siècle - $10 000;  Château Mouton Rothschild 1945 - $4 200 ;   Domaine de la Romanée Conti  1985 - $3 300 ;   Château Pétrus  1982 - $1 500 ; Grange  1955 - $1 400 ;  Hermitage La Chapelle Jaboulet  1961 - $1 400 ;  Screaming Eagle  1995 - $1 000 ; DCR Montrachet 1996 - $830 та Hattenheimer Wisselbrunnen Beerenauslese (Reinhards)  1959 - $500 (Джерело: The Economist).            

 

Абсолютно серйозно. Навіть якщо це звучить безглуздо!

 

** Screaming Eagle продали по $4 600 за пляшку.